Політика

Президент США Дональд Трамп ясно висловив свою позицію щодо дій Росії під керівництвом Володимира Путіна, підкресливши, що жодна агресія чи порушення міжнародних норм не залишаться без відповіді. Він наголосив, що США продовжують захищати своїх союзників та підтримувати стабільність у світі, водночас демонструючи рішучість у відстоюванні демократичних цінностей.

За словами Трампа, будь-які спроби тиску або втручання у внутрішні справи інших держав будуть зустрінуті рішучою реакцією американської адміністрації. Він окремо підкреслив, що стратегія США ґрунтується не лише на дипломатії, а й на чітких заходах безпеки, які спрямовані на стримування агресивних дій і забезпечення стабільності у регіоні.

«Ми спробуємо це припинити, але можуть бути й сфери співпраці», — сказав віцепрезидент.

Венс пояснив, що такий підхід випливає з ключового принципу зовнішньої політики Дональда Трампа — «Америка понад усе», який ґрунтується на прагматизмі, а не на ідеологічному поділі світу.

За його словами, позиція Трампа не передбачає поділу держав на «друзів» і «ворогів». Натомість мова йде про роботу з союзами, інтересами та конкретними цілями.

«Можна не погоджуватися з країною в більшості питань, але шукати спільне в окремих. Ключова відмінність підходу Трампа — готовність говорити з будь-ким як інструмент завершення конфліктів», — наголосив Венс.

На цьому тлі в адміністрації США згадують і нещодавні контакти щодо війни в Україні. 29 січня Трамп заявив, що особисто звернувся до Путіна з проханням утриматися від ударів по Україні протягом тижня в період сильних морозів. За його словами, російський лідер нібито погодився на цю пропозицію.

«Я особисто просив Путіна не обстрілювати Київ та інші українські міста протягом тижня, поки стоять сильні холоди. Він погодився це зробити», — сказав Трамп.

Уже 4 лютого президент США повідомив, що домовленість про так зване «енергетичне перемир’я» з Росією діяла з неділі по неділю та на той момент завершилася.

«Перемир’я було з неділі до неділі. Воно вже закінчилося. І Путін дотримав свого слова», — заявив Трамп.

Політичне керівництво Російської Федерації не демонструє справжньої готовності до припинення війни проти України. Натомість у Кремлі вибудовується тактика навмисного імітування мирних ініціатив, головною метою якої є створення умов для зриву будь-якого переговорного процесу без репутаційних втрат для себе. Такий підхід дозволяє Москві зберігати агресивний курс, водночас перекладаючи провину за відсутність результатів на інших учасників міжнародного діалогу.

В аналітичних матеріалах Інституту вивчення війни наголошується, що російські посадовці цілеспрямовано шукають інформаційні приводи, які можна використати як формальний аргумент для виходу з переговорів. Йдеться не про прагнення до компромісу, а про заздалегідь підготовлений сценарій, у якому будь-який мирний процес розглядається як тимчасовий інструмент для досягнення власних політичних і військових цілей.

Одним із прикладів такої тактики стали чергові заяви офіційної представниці російського МЗС Марії Захарової щодо можливого розміщення західних військових контингентів у післявоєнній Україні. Йдеться, зокрема, про ініціативи на кшталт так званої коаліції охочих, які Москва називає для себе «категорично неприйнятними».

У Росії стверджують, що присутність іноземних військ нібито створюватиме загрозу її безпеці, та повторюють погрози розглядати такі сили як законні військові цілі. Захарова також заявила, що завершення війни, з погляду Кремля, неможливе без усунення вигаданих у Москві «корінних причин» конфлікту, які Росія, за її словами, має намір ліквідовувати «військовими або політичними засобами».

Аналітики ISW наголошують, що формулювання «корінні причини» є узагальненим прикриттям ключових вимог Кремля. Серед них — вимога повернення НАТО до меж розширення станом на 1997 рік, фактична ліквідація українських збройних сил, а також усунення демократично обраної влади в Україні з подальшою заміною її режимом, лояльним до Москви.

Додатковим підтвердженням небажання Росії припиняти війну стала заява прессекретаря Кремля Дмитра Пєскова від 4 лютого. Він прямо зазначив, що Росія не припинятиме бойові дії доти, доки українська влада, за його формулюванням, «не ухвалить відповідних рішень». Фактично Москва дала зрозуміти, що має намір продовжувати агресію до моменту повного прийняття своїх вимог Україною.

У тому ж ключі виступив і Віктор Медведчук, який 4 лютого заявив, що дискусії про можливе розміщення західних військ в Україні нібито заводять переговорний процес у глухий кут. Аналітики нагадують, що саме Медведчука російське керівництво розглядало як потенційну заміну чинному президентові України після початку повномасштабного вторгнення.

Медведчук також заявив, що Росія «ніколи не дозволить» розміщення коаліції охочих на території України. Схожі заяви публічно озвучували й інші депутати Державної думи РФ, які регулярно транслюють офіційну позицію Кремля, зокрема про неприйняття будь-яких післявоєнних гарантій безпеки для України.

В ISW підсумовують, що сукупність таких заяв свідчить не про пошук миру, а про спробу заздалегідь закласти інформаційні підстави для зриву будь-яких домовленостей і продовження війни.

На тлі гучних інформаційних повідомлень про гуманітарну допомогу з боку Азербайджану та символічне перетворення автозаправних комплексів SOCAR на «пункти незламності» формується позитивний публічний образ компанії, що активно підтримує Україну в умовах війни. Водночас за межами широкого медійного фокусу розгортається інший процес, значно менш помітний, але не менш важливий з точки зору державних інтересів. Йдеться про діяльність компанії «Торговий дім Сокар Україна» у сфері великих державних закупівель, які потребують уважного аналізу з позицій економіки, етики та безпеки.

Офіційно компанія позиціонує себе як надійний партнер держави, здатний стабільно забезпечувати постачання пального та інших ресурсів у критичний для країни період. Проте умови окремих контрактів, обсяги фінансування та обмежена конкуренція в тендерах викликають запитання щодо реальної вигоди для бюджету. У деяких випадках вартість закупівель виглядає завищеною порівняно з ринковими пропозиціями, а самі процедури — надмірно закритими для альтернативних постачальників.

Окрему увагу привертає походження пального, яке постачає переможець закупівлі. Дизельне пальне надходить з угорського нафтопереробного заводу, що входить до корпорації MOL. Цей факт набуває принципового значення з огляду на те, що Угорщина продовжує отримувати нафту з Російської Федерації через трубопровідну інфраструктуру, яка проходить територією України.

Навіть після запровадження санкцій проти окремих російських нафтових компаній, зокрема Лукойлу, постачання російської сировини не припинилося. Воно трансформувалося у складні логістичні та юридичні ланцюжки, де змінюються формальні продавці, але не джерело походження нафти. У результаті держава Україна через закупівлі стратегічної компанії фактично оплачує пальне, вироблене з російської сировини, причому за цінами, які перевищують пропозиції вітчизняного виробника.

Ситуація стає ще більш резонансною на тлі публічних заяв про розширення стратегічного партнерства між азербайджанською державною компанією SOCAR та російським Газпромом. Хоча представники азербайджанської сторони називають будь-які звинувачення у співпраці з країною-агресором безпідставними та медійною атакою, російські офіційні джерела відкрито повідомляють про нові домовленості та розширення співпраці.

У цьому контексті благодійні ініціативи — генератори, безкоштовна вода чи чай на автозаправках — виглядають радше інформаційною ширмою. Реальні фінансові потоки формуються не у волонтерських програмах, а в багатомільйонних державних контрактах, де кошти з українського бюджету через складні міжнародні ланцюги опиняються у системі, пов’язаній з економікою країни-агресора.

Питання полягає не лише у ціні дизельного пального чи формальному дотриманні санкційних обмежень. Йдеться про стратегічний вибір держави у воєнний час — чи може компанія з непрозорим ланцюгом постачання і зв’язками з партнерами Газпрому бути надійним постачальником для критичної інфраструктури України.

У столиці Об’єднаних Арабських Еміратів стартує новий етап міжнародних переговорів, присвячених припиненню війни проти України. Для Києва ситуація залишається вкрай непростою: військовий тиск триває, союзники втомлюються від затяжного конфлікту, а Москва продовжує грати на протиріччях глобальної політики. Водночас саме цей раунд привертає підвищену увагу, адже вперше за тривалий час з’являються сигнали, які можуть пролити світло на справжні наміри російського керівництва.

Ключова інтрига полягає не лише в умовах можливого припинення вогню, а в глибині готовності Кремля до реальних компромісів. Досвід попередніх зустрічей навчив українську сторону та її партнерів обережності: за гучними заявами не раз ховалася спроба виграти час, перегрупувати сили або нав’язати вигідний Москві порядок денний. Тепер же дипломати намагаються відрізнити справжні кроки до деескалації від чергової політичної гри, замаскованої під мирні ініціативи.

Один з американських експертів із зовнішньої політики, який консультував українську сторону, визнає: попередні раунди переговорів були надзвичайно виснажливими та безрезультатними. За його словами, раніше будь-які заяви про «конструктивність» виглядали відверто відірваними від реальності. Водночас тепер він фіксує більш серйозне ставлення російської сторони до самого процесу переговорів і обережно припускає, що шанси на припинення війни навесні все ж існують.

Колишній високопоставлений український чиновник, коментуючи перебіг перемовин, був значно стриманішим у прогнозах. Водночас і він визнав, що з боку Росії відбулася певна зміна настроїв і стилю роботи за столом переговорів. За його словами, представники російської делегації цього разу більше зосереджені на практичних питаннях, а не на ідеологічних лекціях про «першопричини» конфлікту.

Йдеться, зокрема, про керівників російської військової розвідки, які, за оцінкою співрозмовника, поводяться прагматично та професійно, детально опрацьовуючи конкретні параметри можливих домовленостей. Це помітно контрастує з риторикою, яку традиційно озвучували політичні представники Кремля на чолі з міністром закордонних справ та самим Путіним.

В українських колах не виключають, що така трансформація позиції Росії може бути пов’язана зі змінами в Європі. Зокрема, Кремль уважно стежить за тим, як європейські країни нарощують оборонне виробництво, дедалі серйозніше говорять про загальноєвропейську систему безпеки та намагаються зменшити залежність від Сполучених Штатів. Мирна угода або завершення війни могли б суттєво послабити цей імпульс, адже європейським лідерам стало б значно важче переконувати своїх виборців у необхідності подальшого збільшення оборонних витрат.

Разом із тим, у Києві та серед західних аналітиків не відкидають і більш цинічний сценарій. Зміна тону Москви може бути спробою зіграти на очікуваннях адміністрації Дональда Трампа та знизити рівень тиску на Росію. При цьому всередині самої РФ мир без очевидної «перемоги» виглядатиме проблемно для Кремля, який уже заплатив за війну величезну економічну і людську ціну.

Як зазначають експерти, Путіну практично нічого представити російському суспільству як однозначний результат цих витрат. Тому будь-яка мирна угода, в якій він не зможе проголосити тріумф, створює серйозні внутрішні ризики для режиму. Саме це, на думку аналітиків, і залишається головним стримуючим фактором для справжнього завершення війни.

В Україні дедалі чіткіше усвідомлюють ризик того, що у разі потенційної мирної угоди країна може залишитися без реальних механізмів захисту від повторної агресії. Сам факт припинення бойових дій не означає настання стабільного миру, якщо не буде створено надійної системи стримування та відповідальності. Українське суспільство, держава і експертне середовище дедалі більше сходяться на думці, що мир без безпеки є лише паузою, а не вирішенням конфлікту.

Однією з ключових загроз вважається можливість реваншу з боку агресора, який може використати період формального миру для відновлення ресурсів, переозброєння та підготовки до нового етапу тиску. За відсутності чітко прописаних і гарантованих міжнародних зобов’язань будь-яка угода ризикує перетворитися на декларацію без практичної сили. Історичний досвід показує, що домовленості, які не мають механізмів примусу до виконання, швидко втрачають свою цінність.

Такий підхід передбачає створення численної армії мирного часу, масштабні інвестиції у сучасні військові технології, розвиток власного виробництва озброєнь і повну перебудову оборонного сектору. Мова йде про реформу системи закупівель, оновлення підходів до мобілізації та служби, технологічну модернізацію війська і стабільне фінансування оборони на роки вперед.

Потреба у власній системі стримування стає особливо актуальною на тлі того, що запрошення до НАТО — найбільш надійний для України варіант безпеки — наразі виключене. Без колективної оборони, передбаченої статтею 5 Альянсу, Україна змушена розраховувати на окремі двосторонні угоди, які не мають такої ж юридичної та політичної ваги. До того ж Росія вже відкрито сигналізує, що буде виступати проти будь-яких формальних гарантій безпеки для України.

Додаткову тривогу в Києві викликає непередбачуваність політики США. Різкі зміни позицій — від скепсису щодо цінності союзників до демонстративно теплих сигналів у бік Кремля — породжують сумніви в тому, що у разі порушення режиму припинення вогню Вашингтон буде готовий до жорстких дій. У цьому контексті дедалі частіше звучить думка, що розрахунок на зовнішній захист може виявитися фатальною помилкою.

План Б для України — опора на власні сили. Ключовим елементом цієї стратегії залишається велика армія. Під час мирних переговорів Київ наполягав на збереженні чисельності війська на рівні близько 800 тисяч осіб. Водночас потенційне перемир’я означатиме хвилю демобілізації, що створить колосальний виклик — як з точки зору комплектування, так і з точки зору фінансування.

Паралельно Україна робить ставку на технологічну перевагу. За час повномасштабної війни було сформовано цілу екосистему безпілотних систем, ракет, засобів радіоелектронної боротьби та перехоплення. Втім, самі технології не працюватимуть без зміни управлінських і організаційних підходів, а також без розвиненої оборонної промисловості та стійкого державного бюджету.

Юридично зобов’язуючі угоди про безпеку зі США та європейськими державами, а також можливе розміщення багатонаціональних сил так званої «коаліції бажаючих» залишаються важливими пунктами переговорів. Однак у Києві дедалі чіткіше наголошують: усе це може бути лише доповненням до власної армії, але не її заміною.

За такого сусідства Україна змушена виходити з реальності, в якій лише сильна, добре оснащена і фінансово забезпечена армія здатна гарантувати незалежність держави та не допустити повторення російської агресії.