Україна ризикує опинитися на другорядних ролях у формуванні нової європейської оборонної індустрії, попри те, що саме її досвід війни став основою для багатьох сучасних військових технологій і рішень. Йдеться насамперед про нову програму Європейського Союзу — European Defence Industry Programme, яка визначатиме розвиток оборонної промисловості Європи у найближчі роки.
Ця програма розглядається як ключовий інструмент зміцнення оборонних спроможностей ЄС у 2026–2027 роках. Вона передбачає фінансування спільних виробництв, підтримку оборонних компаній, розвиток промислових ланцюгів і створення нових технологічних рішень. Окремо в межах ініціативи передбачено компонент підтримки України — так званий Ukraine Support Instrument.
Формально це виглядає як значний крок назустріч Києву: на участь України закладено близько 300 мільйонів євро, а також передбачені спеціальні умови для залучення українських компаній. Однак експерти та представники оборонного сектору застерігають — проблема не в обсязі фінансування, а в механіці доступу до нього.
Головне питання полягає в тому, хто саме визначає правила гри. У сучасній оборонній економіці вирішальне значення мають не лише гроші, а й контроль над процесами: хто формує консорціуми, хто управляє заявками, кому належать права інтелектуальної власності, хто отримує доступ до масштабного виробництва і довгострокових контрактів.
Саме на цих рівнях Україна наразі має обмежений вплив. Існує ризик, що українські компанії будуть залучені до проєктів як постачальники досвіду чи окремих рішень, але не як рівноправні учасники стратегічного планування. У такому випадку країна фактично перетвориться на партнера другого рівня — із обмеженим доступом до ключових ресурсів і рішень.
Парадокс ситуації полягає в тому, що Європа активно використовує український досвід війни. Саме українські безпілотники, швидкі інновації на полі бою, нові підходи до логістики і управління військами стали основою для переосмислення сучасної війни. Європейські країни вивчають ці рішення, адаптують їх і закладають у свої оборонні програми.
Водночас українська промисловість не завжди отримує відповідний доступ до фінансування і ринку. Часто її розглядають як джерело практичного досвіду, а не як повноцінного партнера у створенні нової оборонної архітектури.
Європейська сторона пояснює такі обмеження питаннями безпеки, контролю за технологіями, перевіркою власності компаній і захистом критичної інфраструктури. Однак для українських виробників ці правила можуть стати серйозною перешкодою. Вони працюють в умовах війни, швидко змінюють технології, адаптуються до фронту і не завжди можуть відповідати складним бюрократичним процедурам ЄС.
Це створює асиметрію: країна, яка фактично формує нові стандарти війни, може не отримати повноцінного місця в системі, що ці стандарти закріплює.
Аналітики наголошують, що така модель несе ризики не лише для України, а й для самого Європейського Союзу. Система, яка використовує бойовий досвід, але не інтегрує його носіїв у виробничі та фінансові процеси, може виявитися менш ефективною. Вона буде повільнішою, дорожчою і менш адаптованою до реальних викликів.
У цьому контексті дедалі частіше звучать заклики до створення постійної української платформи у Брюсселі, яка б системно відстоювала інтереси оборонної промисловості. Йдеться не лише про участь у конкретних програмах, а про повноцінне представництво у всіх процесах — від формування правил до розподілу ресурсів.
Експерти підкреслюють, що Україна має перейти від реактивної до проактивної політики. Це означає не чекати на запрошення до участі, а активно формувати порядок денний, пропонувати рішення і відстоювати свої позиції на рівні ЄС.
Особливу роль у цьому відіграє питання інтелектуальної власності. Українські компанії створюють інноваційні рішення в умовах війни, але без належного захисту можуть втратити контроль над власними розробками. Це ще один фактор, який визначає їхню роль у майбутній оборонній екосистемі.
Також важливим є доступ до консорціумів — об’єднань компаній, які реалізують великі оборонні проєкти. Саме через них розподіляються основні кошти і формуються довгострокові партнерства. Якщо українські виробники не отримають рівного доступу до таких структур, їхні можливості будуть обмежені.
Ситуація ускладнюється тим, що конкуренція за ресурси у Європі зростає. Країни-члени ЄС прагнуть захистити власні компанії і зміцнити національні оборонні індустрії. У таких умовах Україні доводиться боротися за місце в системі, яка вже частково сформована.
Найближчі роки стануть визначальними для українського оборонного сектору. Саме зараз закладаються правила, за якими працюватиме європейський ринок мілтеху. І від того, наскільки активно Україна зможе вплинути на ці процеси, залежить її роль у майбутній системі безпеки.
Таким чином, питання участі у програмі EDIP виходить далеко за межі фінансування. Йдеться про стратегічне позиціонування країни у глобальній оборонній індустрії. І якщо Україна не зможе відстояти свої інтереси, вона ризикує опинитися не серед тих, хто визначає правила, а серед тих, хто змушений їх виконувати.
Оригінал
