Занурення в крижану ополонку на Водохреще, яке сьогодні є популярним святковим обрядом серед багатьох українців, має досить сучасне походження. Попри те, що цю традицію часто сприймають як давню та невід’ємну частину української культури, її історія свідчить про інше.
Купання в ополонці на Водохреще не є давнім звичаєм, характерним для українських земель. У християнській традиції основним обрядом, пов’язаним із цим святом, є освячення води. У минулому саме хрещення новонавернених вірян було ключовою подією цього дня.
Вважається, що занурення у воду на Водохреще — це своєрідний “рудимент” практики масового хрещення вірян, яке проводилося ще в перші століття християнства. Однак сам звичай купатися в ополонці після освячення води набув популярності лише в пострадянський період, коли “бандюгани”, які повибивалися у чиновники, почали фотографуватися та показувати, які вони “побожні люди” й купаються на Водохреще. Особливо така забава на свято була поширена на російській території.
У спогадах козацької доби є розповіді, як козаки, українці того часу з повагою ставилися до освячення води в день Водохреща. Люди йшли за водою зі своїми посудинами і ніколи не лізли у щойно освячену воду, яку з благоговінням набирали собі додому.
Традиція водохресних купань в освяченій воді походить з територій, на яких зароджувалося християнство, у тому числі з Римської імперії. На землях, які раніше входили до цієї імперії, не такі суворі зими, як у нас. Варто зазначити, що у Греції є традиція діставати з води хрест, який єпископ викидає, і багато людей пливуть та пірнають за ним. Це довколоцерковна забава.
І пірнання в ополонку у нас варто сприймати як певну святкову народну забаву, а не як релігійну традицію.
Коли купатися на Водохреще 2025 року / фото Андрій Марієнко
Як правильно купатись на Водохреще
Терапевтка Тетяна Градик пояснила, як правильно пірнати в ополонку. Обов’язковим є дотримання таких правил:
Люди мають бути неголодні.
У воді потрібно перебувати не довше, аніж 3-5 секунд.
Ліпше окунатися лише до шиї, щоб не намочити волосся. Якщо волосся лишиться сухим, – зменшиться імовірність виникнення ГРВІ.
До занурення підготувати сухі рушники та одяг, щоб можна було відразу після пірнання витертися й одягтися.
Тільки за таких умов пірнання будуть безпечними.
Кому не можна купатися на Водохреще
Тетяна Градик нагадує, що не можна пірнати в ополонку людям з:
хронічними хворобами серцево-судинної системи і перенесеним інфарктом;
гіпертонією;
хворобами нервової системи (наприклад, епілепсією);
черепно-мозковими травмами;
порушеннями судин головного мозку;
ендокринними хворобами, в тому числі цукровим діабетом;
шкірно-венерологічними захворюваннями;
нещодавно перенесеними операціями чи важкими травмами.
Ще слід уникати занурення в ополонку особам, які мають глаукому, гострі запальні захворювання носоглотки, придаткових пазух носа чи вух або кон’юнктивіт, запалення легень, бронхіт, бронхіальну астму. Не варто пірнати й тим, хто має захворювання сечостатевої системи, шлунково-кишкового тракту, до прикладу, виразкову хворобу шлунку, холецистит.
Також лікарка пояснила, чи можна купатися на Водохреще дітям:
“Я б не рекомендувала окунати в ополонку дітей віком до трьох років. Якщо дитині від 3 до 10 років, то їй можна купатися в ополонці лише з дозволу педіатра. Для занурення в льодяну воду діти мають бути здоровими, і перед купанням їм треба проходити підготовку, поступово загартовуватися щоденно або хоча б щотижня упродовж року. Під час загартовування температуру, в якій купаються діти, мають поступово знижувати.”
За словами терапевтки, 10-річного віку діти можуть пробувати занурюватися в ополонку разом з дорослими після попередньої підготовки, якщо у них немає протипоказань для купання.
Сучасна Україна, на жаль, залишається в тіні історичних стереотипів і політичних ігор, які формуються у старій добрій Європі. В умовах сучасності, коли світ змінюється швидше, ніж будь-коли, багато питань залишаються нерозв’язаними, а рішення, що приймаються, часто базуються на давніх уявленнях і геополітичних інтересах.
В обох випадках завжди є сильніший, правила для якого відрізняються від загальних. Це замкнуте коло дещо нагадує реалії часів станових монархій, коли всі мають визначені і прописані ролі, існує усталений порядок речей, а будь-які зміни є аномаліями. Лиш українцям у цій системі координат не сидиться на місці. Вони раз у раз перевертають усе з ніг на голову й шукають своє місце під сонцем. Принаймні останнім часом, зазначає видання ZAXID.net.
У підручниках з історії України ми десятиліттями спостерігали образ безправного українського народу. Гніт, полонізація, русифікація, утиски… Проте світ дещо інший. Він непередбачуваний і несправедливий, містить багато підлості й непослідовності. Однак, навіть цього не помічаючи, ми живемо поруч із дивовижними людьми. Вони гідні захоплення й написання про них книг, зйомки фільмів. Виклик усталеному порядку та несправедливості, багаторічним пропагандистським кліше – кредо багатьох наших співвітчизників. Власне це і є шлях до набуття Україною суб’єктності. Не всім він подобається, але інакше не буває.
Дійсність і казки діда Діарея
Проголошення незалежної України відбулося фактично і юридично, але до свідомості людей (часто і самих українців) це дійшло далеко не зразу. Нас довго сприймали за росіян і такими себе бачили багато українців. Одні й інші користувалися дивними й ефемерними конструктами на кшталт «русскіє». Вважали, що кажуть про всіх, хто жив у Російській імперії і Радянському Союзі.
Про тих, які, в їхньому сприйнятті, волею випадку та обставин, не стали частиною Російської Федерації. При цьому вони ще й згадують якусь «Росію». Проте власне «Росії» ніколи не існувало. Є люди в Україні, Білорусі, Казахстані тощо, які вважають себе «русскімі» і бачать у цьому зв’язок з «Росією», але назва тієї держави на болотах – Російська Федерація. Перед тим був СРСР. Ще раніше Російська імперія. До неї Московія. «Росії» не було і зараз немає. Є Україна, Білорусь і Російська Федерація. «Росія» – лиш у схемах російських пропагандистів.
Їм вигідно поширювати нісенітниці про князя Володимира, «правителя Росії» або про єдиний історичний шлях і спільну колиску, тобто брехню про українців, білорусів і росіян, які нібито є одним народом. У це вкладають великі гроші, про це без упину торочить їхня пропаганда, довільно інтерпретуючи події минулого у вигідному для себе ключі.
«Дослідження» в такому дусі пишуть у Російській Федерації, на Заході та й у нас. Донедавна це взагалі був домінантний політичний наратив, коли говорили про Східну Європу. Цей простір вважався російською сферою впливу. Така матриця, усталена й закореніла, але побудована на брехні й несправедливості, не передбачала коректур і всіх влаштовувала. Подекуди від такого мислення бояться відступити досі. Наприклад, на Заході.
Діалог з «дітьми Сталіна»
Дії й позицію Російської Федерації можна пояснити, якщо бути свідомим політичного мракобісся, яке там буяє. Імперської діареї, що властива політикуму, елітам і значній частині їхнього населення. Дивною є поведінка цивілізованого світу.
Постійно апелюючи до раціонального мислення й загальнолюдських цінностей, колективний Захід так і не наважився поставити під сумнів тиражовані росіянами вигадки. Навіть попри те, що не всі з них історичні чи нейтральні. Більшість – ксенофобські й суперечать цінностям Заходу, а значна частина – політичні й відверто спрямовані проти Європи.
Проте це ніколи нікого не хвилювало. Пихаті росіяни вирізнялися зверхністю й підлістю, куди б не закинула їх доля. Упередженість і деспотизм фонтанували російські владні особи на міжнародному рівні. Усіх все влаштовувало. Це сприймали за норму. «Дітям Сталіна» можна. Лише коли руки росіян стали по лікоть у крові, адекватна частина світу зрозуміла, що так тривати більше не може.
Хоча критикувати світ за світоглядну незрілість чи брак принциповості ми не можемо. Навіть після проголошення незалежності багато українців довго вірили російській пропаганді, дивились російські фільми і слухали тиражовану росіянами музику.
Українське вважали неякісним і не помічали, що російська продукція отруєна пропагандою і зневагою до всього людського. Масштабність цих процесів була такою, що виникало відчуття, наче нам готують теплу ванну. Ціль – ще одна Білорусь, тобто деполітизована пустеля, зі жителями якої можна робити все, що заманеться. Тоді й взяли слово свідомі українці.
Від 2004 року і досі українці неодноразово міняли хід історії. Це були внутрішні питання. Як оскарження результатів виборів у 2004 році. Події масштабні. Як Революція гідності та відбиття російської агресії, що потрапило в поле зору всього світу.
Цей момент часто за лаштунками, але українці неодноразово брали ініціативу у свої руки в найнесподіваніші моменти і міняли усталений порядок. Це руйнувало «договірняки», ламало плани політикам, які по-чемберленівськи «вирішують» питання.
Коли здавалося, що виходу немає, своє слово казали українці. Валили Радянський Союз, зокрема, росіяни. Скажімо, коли Боріс Єльцин закликав своїх прихильників виходити на протести. Проте поховали СРСР, між іншим, українці, які в грудні 1991 року проголосували на референдумі за незалежність. Згодом ця карта стала політичним козирем Леоніда Кравчука.
Демократичні протести українців у 2004 році дозволили Віктору Ющенку, чи не найуспішнішому в історії нашої країни прем’єр-міністру, відновити справедливість і стати президентом. Українці міняли хід подій під час Революції гідності та в часі злочинної агресії Російської Федерації проти нашої країни. У першому випадку від нас не очікували такої згуртованості й волі, у другому – стійкості.
На жаль, жоден із цих несподіваних маневрів українське суспільство не зуміло трансформувати в системні й послідовні політичні реформи, які дозволили б створити ефективні державні органи, справедливі суди та рівні для всіх правила.
Ще один стрибок…
У моменті з проголошенням державної незалежності України в 1991 році був фактор несподіванки й ламання усталених порядків. Фактор несподіванки спрацював і під час подій 2004 року, 2013-2014 років, а також у 2022-му. Під час Помаранчевої революції в потенціал та самоорганізацію українців не вірили бандити з Партії регіонів, які хотіли прийти до влади шляхом фальсифікації виборів.
Під час Революції гідності українці сколихнули весь світ, показавши найбільш демократичним країнам, еліти яких забули значення слів «цінності» й «демократія», що таке воля, принципи і самобутність. Перегородивши шлях путінській чумі, українці розбили цинічні плани й очікування колективного Заходу про окупацію частини України російськими військами та наступну партизанську війну на цих територіях.
Прикладом раптових і несподіваних дій українців можна вважати й операцію ЗСУ на теренах Курщини. Ми досі достеменно не знаємо, якими були цілі цієї операції та в якому контексті бачить ці події Генеральний штаб ЗСУ, але цей наступ став несподіванкою для людей в Україні, на Заході і в Росії.
На адресу операції української сторони звучало багато критики. Проте незаперечним є те, що вона підняла дух і дала надію українцям. Не менш важливо, що ці раптові масштабні дії розвіяли низку міфів російської пропаганди. Було розрубано й гордіїв вузол настроїв на Заході, який, таке враження, почав шукати шляхи примирення сторін – навіть шляхом суттєвих поступок України.
Курська операція триває і має певні позитивні наслідки для української сторони. Проте й ейфорія від неї спала. Над нами знову загроза заморозки війни на невизначених (вважай – невигідних для України) умовах. На Заході поступово повертаються до політики розведення руками і перебігання між краплинками.
Вкотре українці перевернули усе з ніг на голову, але чи принесе це користь для нашої країни в довготерміновій перспективі? Ситуативний розрив шаблону працює, але не так довго, як цього хотілося б. Очевидно, що ні виграти війну, ні збудувати ефективні державні інститути ситуативними стрибками не вийде.
Українці мали безліч нагод, щоб у цьому переконатися. Одне й інше потребує стратегічного і продуманого плану, бачення. Якщо цього не буде, нас надалі чекатимуть гойдалки настрою й очікувань. Перевалювання між ейфорією, що сягає хмар, та нестерпною рутиною, яка тягне на дно. Ми, зрозуміло, сподіваємося на перше, але в якийсь момент може переважити друге.
В Україні збереглося кілька сотень, а, можливо, й кілька тисяч старовинних цвинтарів, віком понад сто чи двісті років. Ці місця, часто невідомі широкому загалу, є свідками минулих епох і зберігають у собі безліч історій, які до сьогодні залишаються недослідженими та забутими.
Уже ніхто не пам’ятає, хто там похований, а біля деяких хрестів людська нога може не ступати десятиліттями.
Водночас старовинні українські цвинтарі здатні “розповісти” багато історій як про людей, що жили тут в минулому, так і про саму місцевість.
А також є матеріальним свідченням присутності українців у тих регіонах України, які Росія зараз називає “історично російськими”.
Мапа цвинтарів і найстаріший хрест
Громадська організація “Україна Інкогніта” з 2022 року складає мапу старовинних цвинтарів України.
Їх вносять у базу, де описані географічне розташування, стан і обов’язково – фотофіксують.
Зараз на мапі вже понад 850 цвинтарів у різних регіонах.
“Ми не очікували, що буде так багато”, – розповідає BBC голова “Україна Інкогніта” Роман Маленков.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Роман Маленков на цвинтарі у селі Нишівці Вінницького району. На хресті видно латинську літеру Z замість кириличної З – такі епітафії іноді зустрічаються на Поділлі та Галичині
Це об’єднання починалося у 2005 році як інтернет-журнал географів, істориків та блогерів-краєзнавців про маловідомі місця України. Пізніше “Україна Інкогніта” почала проводити тури по таких локаціях і згодом стала громадською організацією.
Одним з її проєктів є “Старовинні цвинтарі України” – фіксація та збереження старих українських поховань.
Роман Маленков припускає, що насправді давніх цвинтарів в Україні може бути значно більше, ніж 850 – дві чи навіть три тисячі. Але їх ще треба знайти та описати.
“Найстаріший відомий хрест стоїть біля села Зимне на Волині – XIII ст. Це могила Клима Христинича, дружинника українського короля Данила Романовича”, – розповідає дослідник.
Цей хрест згадується у записі “Галицько-Волинського літопису” про одну з воєнних кампаній проти поляків у 1213 році: “Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його [Данила], воїнів, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві”.
Автор фото,Юрій Ліщук
Дослідження цієї могили детально описав місцевий краєзнавець Юрій Ліщук.
“Це той хрест, який ми можемо датувати. Можливо, є старіші, але їх датувати науковці не мають можливості, бо не збереглося епітафій чи інших свідчень. Про все, що відноситься до XVI ст. і старіше, говорити дуже важко”, – каже Роман Маленков.
Козацькі хрести
Що ж до 1600-х, то іноді історикам та волонтерам вдається датувати козацькі хрести Хмельниччини за відомими історичними подіями, які відбулися у цій місцевості.
Наприклад, П’ятницький цвинтар у Кременці, де поховані козаки Максима Кривоноса, що штурмували Кременецький замок у 1648 р.
Автор фото,“Україна Інкогніта” / Роман Бречко
Підпис до фото,Козацький цвинтар у Кременці
Або цвинтар “Козацький редут” на Рівненщині – кілька вцілілих хрестів на меморіалі між селами Семидуби та Плоска. Це могили козаків полку Івана Богуна, які оборонялися тут після програної Битви під Берестечком 1651 р.
Утім абсолютна більшість відомих українських старовинних цвинтарів, по яких можна робити припущення щодо дат, належать до пізнішого періоду – з кінця XVII ст. і до початку ХХ ст.
Їхнім характерним атрибутом є “козацькі хрести” – розлогі “лапчасті” хрести, які пов’язують з атрибутикою Ордену тамплієрів.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Хрести на цвинтарі у селі Буша, Вінницька область
“Найбільш ймовірно, що цьому сприяв вступ козаків до ордену християнських лицарів (Ordre de la Milice chrétienne) в часи гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, адже ця організація також використовувала тамплієрський лапчастий хрест”, – пише голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.
Цю ж форму хреста зараз можна побачити у символіці ЗСУ і різних видів їхніх сил (сухопутні, ВМСУ, повітряні сили), прикордонників, рятувальників, а також на гербах і прапорах кількох областей (Волинська, Рівненська, Полтавська, Вінницька, Житомирська).
Водночас самі по собі “козацькі хрести” не означають, що під ними поховані саме козаки у класичному розумінні.
“Через ці хрести цвинтарі часто називають “козацькими”, але там можна знайти могили навіть початку ХІХ ст. Можливо, на них справді колись ховали козаків, але потім це вже були могили їхніх нащадків. Однак форма “козацьких” хрестів збереглася, і це створило українську традицію поховань”, – пояснює Роман Маленков.
“Тому ми називаємо такі цвинтарі “давньоукраїнськими” чи іноді “козацько-селянськими” некрополями. Головне, що там прослідковується козацька традиція”, – додає він.
Хрести та історії
Невідомі старі могили несуть за собою цілий пласт недослідженої та незафіксованої історії.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Роман Маленков пригадує, як “Україна Інкогніта” отримала фото цвинтаря від жительки села Колодисте на Черкащині: “Ми були вражені тими хрестами і тим, що вони на відкритій ділянці, а не в чигирях. Це були великі масивні хрести, і я ніколи до того не зустрічав їхні фото в інтернеті”.
Вони двічі виїжджали на цю локацію, зафіксували 45 старих кам’яних хрестів і близько 150 могильних плит, які вже лежать горизонтально. Ймовірно, хрестів і плит тут більше, але частина з них вже природно з часом опустилися, виявити їх тепер важче.
Вирішили дослідити один з найбільших хрестів, які залишалися на цьому цвинтарі. На ньому була епітафія, але прочитати її було складно через старість, мох, лишайники і механічні пошкодження.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Хрест Василя Кособлика
Керівник технічного напряму “Україна Інкогніта” Андрій Яровий за допомогою техніки фотограмметрії (фотографування з усіх сторін) створив 3D-модель хреста, яку потім надрукували, і нарешті змогли прочитати епітафію.
З’ясували, що в могилі лежить людина з ім’ям Василь Кособлик, рік смерті – 1810. Він був “ктитором” місцевої церкви – тобто людиною, яка фінансувала її зведення чи облаштування. Власне, розмір хреста також свідчить про те, що це могила заможної людини.
Історик “Україна Інкогніта” Роман Захарченко дослідив тогочасні архіви і знайшов там згадки про Василя Кособлика.
У 1795 році про нього пишуть вже як про дуже літнього селянина з дружиною, яка на 30 років молодша. А перший син з п’яти дітей з’явився, коли Василю було 40 років.
Далі простягається простір для припущень про умови, в яких жив Василь Кособлик у другій половині XVII ст. Це були останні роки існування Запорізької Січі.
“Де він був до 1795 року? Сумнівно, що в цьому самому селі, адже як він міг прожити у ті часи пів століття та не мати дружини. Де він взяв гроші? Великі гроші, за які підняв і зробив багатою родину, яка йому по смерті поставила такого хреста. Варіантів немало, але відразу приходить у голову, що Василь козакував і був на Січі, де Кальниболото – найближче до Колодистого місто, мало свій курінь”, – йдеться у гіпотезі на сайті “Україна Інкогніта”.
Біля Колодистого справді є селище Катеринопіль, чия стара назва “Кальниболото” згадується в найменуванні одного з куренів Січі та “відображена в назві Кальниболотської сотні Корсунського полку”
Автор фото,“Україна Інкогніта”
“Дослідивши епітафію на хресті ми ймовірно дістаємо з небуття біографію успішного багатого козака Василя Кособлика, який повернувся з Січі з грошима і завів ремесло – почав добувати камінь пісковик. А діти були забезпечені настільки, що змогли поставити хреста, який залишився найбільшим на цвинтарі”, – описує припущення Роман Маленков.
“Так по одному хресту, маючи гарних істориків і дослідників, можна знаходити історії людей, про яких вже давно ніхто не пам’ятає. І таких історій насправді багато”, – додає Роман Маленков.
У Колодистому збереглося близько 50 хрестів і 150 великих могильних плит. А могло бути ще більше.
“Місцеві розповідають, що у 1930-і роки частину могил розібрали на будівельний камінь, але решту вдалося вберегти. Можливо, тоді були ще живі родичі тих, хто лежить у старих похованнях”, – переповідає Роман.
Іншим випадком, який запам’ятався волонтерам “Україна Інкогніта”, є хрест у селі Лісоводи Хмельницької області.
Автор фото,“Україна Інкогніта”/Дмитро Полюхович
Він вкритий видряпаними хрестиками-петрогліфами, які залишали люди, що приходили до могили, щоб “посилити” свої молитви (у печерних монастирях такі позначки називають “графіті”).
На 3D-моделі хреста вдалося прочитати, що у могилі похований чоловік на ім’я Пантилимон Копитк, який прожив 75 років і помер у 1860 р.
Автор фото,“Україна Інкогніта”/Дмитро Полюхович
“На хресті я нарахував 17 хрестів-петрогліфів. При чому… там штук п’ять різних типів, дуже цікавих, різноманітних. І теж цікаво, чому могилу цього селянина так шанували”, – розповідає краєзнавець і дослідник печер християн-схимників Дмитро Полюхович.
Історик Павло Нечитайло також відзначає незвичну форму цих петрогліфів.
“Це висічені на різних площинах хреста зображення невеликих хрестиків різних форм. Виділяються хрести з напівкруглим дашком, хрести з Т-подібними закінченнями рамен і вертикальної перекладини та хрести з трикутними розширеннями на кінцях. Ці хрести трапляються у християнських скельно-печерних пам’ятках Середнього Подністров’я і мають широку хронологію (XII-XVIII ст.)”, – пояснює він.
Історик також додає, що з врахуванням віку хреста (1860 р.), “це найпізніші відносно датовані хрестоподібні зображення такого роду у регіоні і, можливо, в Україні”.
Невідомо, ким саме був Пантилимон Коптик, і чому на його могилі залишали хрестики.
“Скоріше за все, тут мова йде про так званий “хрест пілігримів” – могилу людини, яку вважали святою у цій місцевості і яка ніколи не була канонізована, нікому не відома. Але тоді місцеві її дуже шанували і ходили молитися біля хреста. Люди могли відвідувати це поховання десятиліттями після того, як Пантилимон Коптик помер”, – каже Роман Маленков.
Тіні забутих сіл
Старі цвинтарі зберігають пам’ять не лише про людей, що там поховані, а й про цілі села, від яких іноді залишилися тільки назви.
Автор фото,“Україна Інкогніта”/Олександр Моісєєв
Товариш авторів “Україна Інкогніта” Олександр Моісєєв якось скинув їм фотографії старих кам’яних хрестів, на які випадково вийшов просто посеред поля на Миколаївщині. Жодного населеного пункту там не було, лише за кілька кілометрів на схід розташоване село під назвою Солончаки.
На старих мапах виявилося, що Солончаки колись називалися Біляковичами, поруч з якими був хутір Малий Аджигол. Саме на цьому місці і виявили хрести – інших слідів хутора не вціліло.
Автор фото,Україна Інкогніта”/Олександр Моісєєв
Підпис до фото,Все, що залишилося від хутора Малий Аджигол
“Його заснували козаки, які після руйнування Січі перебралися на землі султана, а потім стали селянами-одноосібниками. В Малому Аджиголі була церква й парафіяльна школа – зараз, коли від нього лише хрести у полі, у це важко повірити”, – йдеться у пості “Україна Інкогніта”.
Випадків, коли цвинтар є, а сіл навколо уже немає, зафіксовано сім тільки у Миколаївській області. А по всій Україні таких “тіней старих поселень” значно більше.
“Наприклад, у районі Ржищева біля села Балико-Щучинка в лісі є закинутий цвинтар на місці села. Хрести лишилися і у Трахтемирові – там частина старих ще козацьких сіл були частково затоплені, а частково виселені”, – відзначає Роман Маленков.
Старий цвинтар як пам’ять про таке затоплене козацьке поселення і монастир залишився на місці трахтемирівського села Монастирок.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Хрести у Трахтемирові
Часто про такі загублені цвинтарі взагалі ніхто не знає, вони ніяк не охороняються і не позначені на мапах.
“Був випадок у Миколаївській області, коли тракторист ввечері їхав з поля і наїхав на старий цвинтар, де хрести вже частково пішли в землю. Зніс десяток хрестів. Місцеві активісти написали скаргу в поліцію. Але там сказали, що складу злочину немає, оскільки це не пам’ятка, яка охороняється законом. То був цвинтар неіснуючого села”, – нарікає Роман.
Матеріальний доказ українськості
Окрім пам’яті про людей чи про зниклі села, старовинні цвинтарі ще й свідчать про давню присутність саме українського населення в регіонах.
Зокрема у південних областях України, які зараз Кремль представляє як “історично російські”.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Старі хрести у селі Нерубайське біля Одеси
Українська історикиня Ольга Ядловська у дослідженні “Етнічний склад сільського населення півдня України напередодні 1917 р.” пише, що протягом XVIII-XIX ст. південноукраїнський регіон дійсно формувався як багатоетнічний.
І попри відчутну присутність інших національностей (особливо в містах), включно з росіянами, євреями, болгарами, німецькими колоністами та іншими, більшість тут становили все ж українці.
“Найчисельнішою [нацією] виступала корінна – українці, причому вони становили істотну більшість усього складу українських губерній”, – відзначає Ольга Ядловська.
Безпосереднім свідченням цього, як каже Роман Маленков, є саме старі українські цвинтарі в Одеській, Миколаївський, Херсонській, Запорізькій областях.
“Цвинтарі півдня України – незаперечний матеріальний доказ українськості регіону”, – каже він.
На мапі “Україна Інкогніта” українське Причорномор’я справді вкрите десятками позначок цвинтарів з “лапчастими” хрестами, які організація змогла дослідити чи принаймні отримати про них дані до початку повномасштабної війни.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Мапа проєкту “Старовинні цвинтарі України”
Роман Маленков згадує, як у 2015 році потрапив у село Загнітків на півночі Одещини біля кордону з Молдовою і побачив там багато старих вапнякових “козацьких хрестів”.
“Це було поселення козаків, які колись переїхали з Січі після її зруйнування і займалися видобутком вапняку. Ставши досить вмілими ремісниками, вони робили на могилах хрести з різьбою, шрифтами, зображеннями біблійних сюжетів. Після того ми почали їздити півднем України і мало не в кожному другому селі збереглися старовинні хрести – козаків та їхніх нащадків”, – розповідає Роман.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
Підпис до фото,Цвинтар у Загніткові
Що ж до сходу України, то дослідити старі цвинтарі там “Україна Інкогніта” зараз не може через бої.
Хоча іноді інформацію та фото про старі поховання звідти присилають військові – на мапі є згадки про цвинтарі біля Мар’їнки, Сєвєродонецька, Покровська.
“На цих територіях у XVIII ст. існувала Кальміуська паланка. Але нам важко стверджувати, скільки там залишилося цвинтарів козаків та їхніх нащадків. Все це ще треба вивчати”, – визнає Роман Маленков.
Кальміуська паланка – це адміністративне об’єднання запорізьких козаків у басейні річки Кальміус на Донбасі з центром на місці сучасного Маріуполя, де тоді була фортеця Домаха.
Паланка складалася з десятків сіл, слобід, хуторів і зимівників, на місці яких, цілком ймовірно, є залишки недосліджених козацьких поховань.
Цвинтарі як портали у минуле
Переважна більшість старовинних цвинтарів України – ніяк не зафіксовані та не охороняються законом як пам’ятки.
“Багато українських хрестів – унікальні. Вони не були фабричним виробом, а фантазією майстрів. Тому в нас таке різноманіття форм хрестів. Ще до 1920-х років були майстри, які працювали долотом та іншими досить примітивними інструментами, але створювали дивовижні вироби”, – каже Роман Маленков.
За його словами, в інших країнах до таких цвинтарів ставляться, “як до скарбу”.
Наприклад, Вірменія змогла внести свої традиційні кам’яні надгробки “хачкари” до спадщини UNESCO. Те саме вдалося зробити балканцям зі своїми старовинними похованнями під назвою “стечки” , більшість з яких розташовані у Боснії і Герцеговині.
“А в нас старовинні цвинтарі навіть не внесені у реєстр пам’яток. Їх руйнують трактористи, на них падають дерева, вони заростають хащами і так поступово зникають”, – скаржиться Роман Маленков.
Автор фото,“Україна Інкогніта”
У міністерстві культури кажуть, що насправді в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України є низка старих поховань. Але окремого реєстру цвинтарів немає.
Тому “Україна Інкогніта” наполягає, що потрібен принаймні офіційний перелік старовинних цвинтарів з інформацією про них.
“На деяких ділянках старих цвинтарів люди можуть не з’являтися десятиліттями, бо все заросло. Але саме там стоять старі кам’яні хрести. Як про них може хтось дізнатися? Якщо і більшість місцевих не знають, хто там похований, а покоління, яке це знало, вже померло або ж його останні представники надто старі, щоб пам’ятати”, – пояснює Роман Маленков.
Іншим кроком має стати освіта для місцевих громад про те, як поводитися зі старими похованнями, як їх зберігати, реставрувати та перетворювати на культурний простір.
“Це можуть бути дуже відвідувані об’єкти, як, наприклад, цвинтар посеред лісу на місці українського села Старе Брусно в Польщі, куди їздять туристи”, – відзначає керівник “Україна Інкогніта”.
“Старі цвинтарі – це своєрідні “портали”, які переносять нас у минулі століття. Це те матеріальне, що залишилося від наших предків і що поєднує нас з ними, й так зв’язує українську історію”, – резюмує Роман Маленков.
Голова Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький висловив різку критику на адресу мера Одеси Геннадія Труханова через його опір щодо масштабної хвилі перейменувань у місті. Цей конфлікт вкотре підкреслює складність питань, пов’язаних із декомунізацією та дерусифікацією в Україні, особливо у містах з багатою історією, як Одеса.
Нагадаємо, ці перейменування запустила обласна влада (тобто, вертикаль президента). Під час них планують перейменувати не тільки вулиці, назви яких пов’язані з Росією або СРСР, а й названі на честь знаменитих одеситів – письменників Бабеля, Ільфа і Петрова, а також сатирика Жванецького.
Мер Труханов розкритикував перейменування. Його, у свою чергу, за це розкритикував глава Одеської області Кіпер. А тепер підключився і Козицький. Він заявив, що мер Одеси «захищає російський імперський міф, що Одеси немає без “великої” російської культури».
Козицький припустив, що у Труханова «стокгольмський синдром, коли жертва далі любить свого ката» і запропонував СБУ перевірити мера.
Він закликав продовжувати «руйнування міцно вкорінених, століттями нав’язаних міфів про дружбу народів, братерство, мир, спільну перемогу, велику російську культуру».
Перейменування топонімів в Україні — це тема, яка не втрачає актуальності та викликає глибокі суспільні дискусії. Останні зміни у назвах вулиць, міст і регіонів спричинили розкол у громадській думці. Одні вважають цей процес необхідним кроком на шляху до відокремлення від радянського минулого та російського впливу, інші, як аналітик Олексій Копитько, попереджають про небезпеку необдуманих перейменувань, які можуть призвести до втрати важливих історичних символів та дарування Росії частини українського минулого.
Стрічка забита суперечками з приводу “деколонізації” топонімів. Що в Харкові, що в Дніпрі, що в Одесі.
Перейменування завжди провокуватимуть полеміку, а в мене зараз немає можливості предметно брати в цьому участь.
Відзначу тільки два моменти.
Перший
Уже очевидний абсолютно недолугий і шкідницький підхід до “деколонізації”, який полягає в тому, щоб поступово віддати Росії всю тему перемоги над нацизмом. Ми скоро прийдемо до того, що у Другій світовій війні українці воювали тільки в лавах УПА. А із захоплених міст нацисти самі пішли. Передумали просто!
Що буде далі — цілком очевидно. На перших же виборах після війни відбудеться відкат, новий виток скандалів і розбрату. Дуже схоже на чиюсь політичну заготовку, яка грає проти країни.
Другий
Як доповнення до згаданої вище дурості, присутній явний курс на “деколонізацію” всієї науково-технічної спадщини, створеної українцями в радянський період. Хтось аж надто тямущий вирішив і цей пласт Кремлю подарувати.
Наприклад, перейменування в Одесі проспекту Академіка Глушка (уродженця та почесного громадянина міста) на проспект Ярослава Мудрого — це щось таке, що потребує дуже серйозного пояснення, як на мене. А чому?
Ми соромимося одного з найвідоміших конструкторів ракетних двигунів у світі? Ми соромимося, що українці й вихідці з України багато в чому побудували ВСЮ радянську космічну програму? Чи ми соромимося, що син академіка, який живе в Москві, підрядився в місіонери і занадився після 2014 р. їздити в Донецьк? Та нехай горить у пеклі!
Це те, про що я писав у період дискусії про назву станції метро в Харкові, тобто питання масштабу і рівень планки, яку ми собі ставимо. Іменем Ярослава Мудрого можна назвати все що завгодно. І це не потребує жодних душевних зусиль. Це дуже гідне ім’я, це один із найвеличніших діячів нашої історії. Але коли за допомогою цього імені вимивається те, що українці сильні в науці й техніці, де ми маємо кров з носа повернути позиції — це ж зло, чи не так? Чи ті здобутки — вже не цінність?
Академік Глушко — великий українець, який виявився непотрібним країні
Хтось явно заражений ідеєю загнати Україну у вузькі рамки “аграрної наднедодержави” без традицій і, відповідно, без майбутнього.
Пора вже усвідомити: коли суспільство/країна не переосмислює, а просто віддає щось своє, зароблене потом і кров’ю, воно/вона віддає не набір байок про минуле, а саме людей і території.
Спочатку в ментальному, а потім й у фізичному сенсі.
Ми вже маємо трагічний приклад Криму. Україна відмовилася від Кримської війни 1853-1856 рр., повністю подарувавши її Росії. Хоча це була війна, яку витягнув на своїх плечах український народ — від Одеси і Шостки до Луганська. І цьому є безліч доказів. Москва ж із 1954 року розгортала міф про Севастополь як про “місто російських моряків”. А в Києві навіть після 2014 р. не були проти.
У росіян — монополія. І в цьому пряма вина вузьколобих політиків і чиновників, які відповідали за історичну пам’ять.
У рамках співпраці в області культурної спадщини Нідерланди передали Україні вісім цінних артефактів, які належать до різних епох історії, зокрема часів Римської імперії та Середньовіччя. Ці предмети культурної цінності були перехоплені нідерландськими митниками в березні 2023 року після їхнього незаконного прибуття на територію Нідерландів.
Альфред Рус, директор Інспекції інформації та спадщини Міністерства освіти, культури і науки Нідерландів, передав відповідні предмети археології. Серед експонатів – наконечники стріл та списів з різних археологічних культур і регіонів України. Вони датують що датуються періодами від римських часів до Середньовіччя.
Українські предмети культурної спадщини перехопили нідерландські митники після їхнього прибуття до Нідерландів у березні 2023 року. Дослідження показало, що предмети, ймовірно, були незаконно вивезені.
Цінності мають історичне, наукове, етнографічне значення для держави. Їх планують передати до колекцій державних музеїв.
Артефакти повернули відповідно до Конвенції ЮНЕСКО. Угода передбачає заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі відповідних прав власності на культурні цінності. Учасники зобов’язані надавати одна одній допомогу, якщо виявляють незаконно вивезені предмети. Згодом застосовуються відповідні заходи для їх повернення до країни походження. Україна та Нідерланди державами-учасницями Конвенції.
Нагадаємо, у лютому у Відні археологи знайшли артефакти римських легіонерів періоду заснування міста. Археологи знайшли стародавні артефакти у Австрії, які датуються періодом заснування міста римлянами. Окрім речей римської епохи, виявлено середньовічні артефакти. У часи розквіту Віндобону населяли близько 30 000 людей, серед яких були військові та цивільні поселенці. Ця римська присутність тривала близько 350 років, залишивши слід в історії Відня.
Згідно з висновками істориків, найстаріше місто України – Білгород-Дністровський, яке прославилося своєю багатою історією та культурними пам’ятками.
Засноване ще в давньоримські часи, Білгород-Дністровський стоїть на березі річки Дністер, зберігаючи свою унікальну архітектурну та історичну спадщину. Вважається, що місто існує ще з дохристиянських часів, що робить його одним із найдавніших поселень на території України.
Як розповів на своєму каналі в YouTube український історик Олександр Алфьоров, історія Білгород-Дністровського налічує понад 2 500 років – як вважається, його заснували давні греки ще у 498 році до нашої ери під час колонізації Причорномор’я.
“Тоді воно називалось Офіусса, потім воно змінило назву і стало називатися Тіра, а в часи Русі воно мало назву Білград, потім змінило назву на Аспрокастро, потім ще було багато змін. Зрештою ми його знаємо під назвою Аккерман, під якою воно входило у склад Української держави у 1918 році. Зараз воно називається Білгород-Дністровський”, – говорить історик.
У 1999 році місто відзначило важливий ювілей – 2500 років із дня заснування. ЮНЕСКО визнала українське місто одним із найстаріших у світі.
Сьогодні на території міста розташовано багато історичних об’єктів, серед яких зокрема і археологічний комплекс античного міста Тіра. Також тут добре збереглася так звана Аккерманська фортеця – кам’яна цитадель, будівництво якої, як вважається, почалося ще в 13-му столітті за генуезців, але сучасний вигляд вона отримала за часів османського панування над містом.
Білгород-Дністровський – це районний центр в Одеській області, який приваблює туристів своєю багатою історією та культурними пам’ятками. Серед них – давні фортеці, храми, археологічні знахідки та інші архітектурні перлини, які свідчать про багату минувшину цього міста.
Високосні роки здавна мають погану славу: від них чекають неприємностей, хвороб, смертей і навіть землетрусів, повеней та воєн. Але що таке взагалі високосний рік і звідки він узявся?
Як і багато в житті, високосний рік прийшов до нас зі Стародавнього Риму.
З середини VIII століття до н. е. у Римі користувались календарем, що мав 10 місяців, а рік тривав 304 дні. У VII столітті до н. е. правитель Нума Помпілій провів реформу, додавши до календаря ще два місяці, і рік “виріс” до 355 діб.
Однак за часів правління Юлія Цезаря римський календар був хаотичним.
Рік мав 355 днів, що ділилися на 12 місяців, прив’язаних до місячних циклів. Однак місячний рік не збігається з сонячним, тому римляни вигадали тринадцятий місяць року і назвали його мерцедоній – на честь богині-покровительки товарообміну і платежів.
Мерцедоній з’являвся у календарі раз на два роки – за сучасним рахунком після 23 лютого.
Він міг мати 22 або 23 дні, тому тривалість року коливалася від 355 до 378.
Якоїсь миті з’ясувалося, що календар містить помилку, яка призводить до часового спотворення. Тоді право оголошувати мерцедоній передали великому жерцю-понтифіку, що мав вносити корективи залежно від серйозності спотворення.
Однак жерці-понтифіки почали використовувати своє право в політичних цілях, скорочуючи період правління одних консулів та збільшуючи термін повноважень інших.
Виправити ситуацію вирішив верховний правитель Риму Юлій Цезар.
Зайнявшись цією проблемою, він жахнувся. Через усі ці зміни римський календар відхилився від природних реалій більш як на два місяці. І така різниця завдавала шкоди насамперед сільському господарству, оскільки святкування врожаю припадало на середину весни, коли до самого врожаю було ще далеко.
Цезар запросив до Риму Созігена Александрійського — найшанованішого математика й астронома I століття до нашої ери.
Созіген запропонував взяти за основу єгипетський сонячний календар, створений за кілька тисячоліть до цього.
Але перш ніж запровадити новий календар, потрібно було усунути помилки старого. Усі “втрачені” понтифіками дні вставили між листопадом і груднем. В результаті 46 рік до н. е. вийшов найдовшим за всю історію людства — він складався з 445 днів, розбитих на 15 місяців.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Сільськогосподарські заходи та релігійні свята були тісно пов’язані у римську епоху, але їх було важко відстежувати без надійного календаря
З січня 45 року до н.е. Рим почав жити за новим календарем.
Згодом його запозичили інші країни західного світу. Назву “юліанський” календар отримав вже після смерті Юлія Цезаря.
Чому рік назвали “високосним”?
В юліанському календарі додатковий день у високосні роки ставили не на кінець лютого, як це робиться зараз, а між 23 та 24 числом. Називали його bis sextum Kalendas Martium – “двічі шостий до березневих календ” (календи – це перше число кожного місяця). А рік тривалістю 366 днів називали annus bissextus.
При цьому початок року Цезар переніс на 1 січня.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Римські свята та інші важливі дати підпорядковувались примхам календаря, який змінювався з року в рік непередбачуваним чином
Інші календарні реформи
Йшов час, і ставало дедалі очевидніше, що у розрахунки вкралася помилка – римські жерці оголошували високосним не кожен четвертий, а кожен третій рік.
Ситуацію виправив імператор Октавіан Август.
В подяку за це римський Сенат у VIII році до н. е. перейменував місяць Sextilis на Augustus (серпень). А сам місяць отримав 31-й день, який взяли з кінця лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Навіть невелика різниця між календарем і рухом Землі навколо Сонця призводить до появи розбіжностей
1582 року до календарної реформи долучився папа римський Григорій XIII. Він створив спеціальну комісію, до складу якої увійшли не лише священнослужителі, а й астрономи.
Того ж року Григорій XIII оголосив про створення нового календаря, який ми зараз знаємо як григоріанський. Він містив кілька значних змін. Перше — рахунок днів пересунули на 10 діб уперед: після 4 жовтня настало одразу 15-те. Оскільки католицька церква прийняла юліанський календар лише у 325 році н.е., за 12 з половиною століть набігла різниця у 10 днів. Тому до кінця XVI століття день весняного рівнодення “сповз” з 21 березня на 11-те. Рішення ж Григорія XIII дозволило вже 1583 року повернути його на 21 березня.
Як і в юліанському календарі, високосними у григоріанському стали роки, порядкові номери яких повністю діляться на 4 (наприклад, 2024-й). Але, крім цього, він закріпив нове правило: відтепер рік, порядковий номер якого ділиться на 100, але при цьому не ділиться на 400, не вважається високосним.
Наприклад, 1600 і 2000 роки – високосні, а 1700, 1800, 1900 та 2100 – ні.
Поступово зникала звичка подвоювати у високосному році 24 лютого, як це робили у Стародавньому Римі. Натомість раз на чотири роки в календарях почала з’являтися нова дата — 29 лютого.
Григоріанський календар набув поширення та синхронізувався на міжнародному рівні, але і він, на жаль, не є ідеальним.
«Ми знаємо про нього переважно завдяки Тарасові Шевченку»
Український історик, професор Гарварду Сергій Плохій вважає Миколу Костомарова найбільш недооціненною постаттю в історії України.
Плохій нагадав, що Микола Костомаров – інтелектуальний автор першого українського модерного національного проєкту («Книга буття українського народу», фрагменти було вперше опубліковано в журналі «Голос Минувшего» 1918 року).
Науковець зазначив, що про Костомарова українці знають переважно завдяки Тарасові Шевченку. «Шевченко був дуже талановитим інтерпретатором та ретранслятором ідей Костомарова та Кирило-Мефодіївського братства. Мені здається, саме Костомаров є однією з найбільш недооцінених фігур в українській історії», – сказав Плохій.
Микола Костомаров– видатний український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, мислитель, громадський діяч та етнопсихолог. Народився у 1817 році у слободі Юрасівка, на території сучасної Воронезької області Росії. Колись тут був Острогозький козацький слобідський полк, але після скасування козацького устрою на Слобожанщині ці землі відійшли до Воронезької губернії, і так стали Росією.
Костомаров був співзасновником та активним учасником слов’янофільсько-українського київського об’єднання «Кирило-Мефодіївське братство», написав його її програмний твір – «Книгу буття українського народу». У 1847 році за участь в українофільському братстві Костомарова арештовують та перевозять з Києва до Петербурга, де він і провів решту свого життя.
Багато слів в українській мові мають довгу історію та еволюцію, іноді змінюючи своє первинне значення чи втрачаючи його повністю. Архаїзми, які втратили актуальність, але залишились в нашій мові, часто призводять до цікавих та неочікуваних асоціацій. Розглянемо десять слів, які колись мали зовсім інше значення, а тепер можуть здивувати.
Бидло: Сучасно це слово асоціюється із лайкою, але раніше ним називали велику рогату худобу, особливо биків. Кількість бидла у господарстві слугувала індикатором багатства.
Бовдур: Сучасне грубе слово колись означало ідолів, витесаних із дерева. На деяких територіях України вживається у прямому значенні, як димарі, що збереглися в оселях.
Гість: Раніше це слово мало значення чужинців і приїжджих купців, не вказуючи на осіб, які завітали до нас.
Ганьба: Перед серединою 19 століття це слово означало будь-яке розважальне видовище чи виставлене на показ, а не сором, як у наш час.
Здоровий: Колись це слово асоціювалося із успішними воїнами, які поверталися з битви живими та пораненими, але не померлими. Тому здорові воїни були символом успіху та щастя.
Жир: Значення цього слова колись вказувало на бажання матеріального достатку та розкоші. Фразеологізм “з жиру біситься” вказує на те, що людина вже має все необхідне, але все одно не задоволена.
Кричати: Раніше це слово мало значення орати землю, а не розмовляти голосно.
Пиво: Воно мало збірне значення будь-якого напою, але пізніше почало асоціюватися з алкогольними напоями, особливо з хмелевим, як сучасне пиво.
Празник: У минулому воно вказувало на порожнечу, вільний від роботи день, схожий на сучасне розуміння вихідного дня.
Цілуватися: Колись це слово означало “цілитель” чи “цілющий”, а традиція цілування при зустрічі пов’язувалася із зціленням одне одного.
Вивчення історії слів може призвести до цікавих відкриттів та збагачення розуміння мовної еволюції.
