Сергія Удовиченка викрали 20 березня 2022 року. «Після того я більше нічого не чув про свого брата», — розповів правозахисникам ZMINA його брат Олександр. Він знає імена десяти людей, яких викрали на Харківщині з середини березня до кінця квітня 2022 року.
Такі історії Росія не визнає роками. «Держава-терорист не визнає їхнього полону, що є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права», — пояснив керівник департаменту МВС з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Дмитро Богатюк.
Цивільна людина в російській неволі не має одного статусу, вона проходить через кілька: зниклий, затриманий без справи, обвинувачений, етапований, обміняний або невстановлений.
У кожного статусу свої правила, свої в’язниці і свої шанси повернутися додому. Ми пройшли їх по черзі за документами ООН, Офісу генпрокурора, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, правозахисних організацій і розповідями тих, хто повернувся.
Зникнення людей на окупованих територіях
Масштаб першого статусу видно з офіційних даних. На початку 2026 року Уповноважений Верховної Ради з прав людини мав відомості про щонайменше 16 тисяч цивільних, зниклих безвісти. Верифіковано як таких, що перебувають у російській неволі, лише понад 1800.
Різниця між «зниклим» і «полоненим» виникає тому, що Росія зазвичай нікому не повідомляє про затримання. Моніторингова місія ООН задокументувала щонайменше 123 випадки, коли родини тривалий час майже нічого або зовсім нічого не знали про долю близьких. Тих, хто питає сам, відправляють ні з чим або дають розмиті відповіді. Одній сім’ї, за даними ООН, окупаційна влада відповіла так: «Це не ваша справа, не втручайтеся. Вам скажуть пізніше, що вам треба знати». Іншій порадили припинити пошуки.
Траплялося й так, що у відкритті справи відмовляли з формальним поясненням: людина нібито сама письмово заявила, що відсутня добровільно. Таких випадків у звіті три.
ООН прямо пише, що багато таких випадків мають ознаки насильницьких зникнень. Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування щодо України пішла далі. У березні 2025 року вона визнала насильницькі зникнення цивільних, які Росія чинить широко і систематично, злочинами проти людяності в межах скоординованої державної політики. Комісія звернула увагу і на стандартні відповіді російських посадовців родинам: у них не розкривається ні доля, ні місце перебування людини, і в цьому комісія бачить намір позбавити жертв правового захисту. Шукати близьких буває небезпечно: одного молодого чоловіка затримали й побили після того, як він запитав владу про свою зниклу дівчину.
Зникнення, втім, рідко буває випадковим. За ним стоїть затримання, і в нього є виконавці та свої мішені.
Затримання, які проводить ФСБ
Хто затримує, ООН називає прямо: найчастіше це російські збройні сили, ФСБ, Федеральна служба виконання покарань, Росгвардія і поліція. За словами опитаних, їм допомагали українські колаборанти. Центральну роль в арештах, утриманні та допитах відіграє ФСБ. Часто ті, хто затримує, не представляються, а охоронці носять балаклави.
У ZMINA бачать ту саму картину. «ФСБ відіграє ключову роль у переслідуваннях: фабрикує кримінальні справи, знімає постановочні відео затримань», — каже аналітик організації Борис Петрюнок. Затримання оформлюють як «оперативно-розшукові» або «слідчі» дії.
Мішені з часом змінювалися. Спершу, за даними ООН, затримували ветеранів ЗСУ і людей, яких підозрювали у зв’язках із СБУ. Для тиску на них затримували й родичів. Згодом до переліку додалися журналісти, посадовці, працівники Запорізької АЕС, освітяни, волонтери і всі, хто висловлював проукраїнські погляди. Щонайменше 68 затриманих належали до релігійних або етнічних громад, серед них євангельські християни і кримські татари, яких звинувачують у зв’язках з «Хізб ут-Тахрір».
«Будь-які прояви української ідентичності сприймалися як загроза», — підсумовує Петрюнок.
Окремо Омбудсман рахує віруючих: щонайменше 150 релігійних діячів і вірян були затримані або ув’язнені. Серед затриманих є й діти. 14-річний Віталій Мухарський провів у катівні в Херсоні 10 днів.
Багато хто спершу потрапляє не до в’язниці, а в підвал. ООН нарахувала 42 неофіційні місця утримання: приватні будинки, підвали, гаражі, колишні офіси. Офіційних місць місія геолокувала 161, серед них СІЗО, колонії, поліцейські ізолятори і наметові табори. Щонайменше в 55 місцях військовополонених і цивільних тримали разом. У 69 випадках люди не знали, де саме їх утримують.
Затримання без справи може тривати тижнями. Щонайменше 112 людей, за даними ООН, утримували і потім відпустили без будь-якого видимого офіційного провадження. У 50 випадках це тривало понад два тижні. Тих, кого не відпустили, переводили в наступний статус.
Кримінальні справи в російських судах
Перехід у кримінальну справу часто вперше дає родині відповідь, де людина. У ZMINA зазначають, що місцеперебування насильно зниклої людини часто вдається встановити лише після того, як їй висувають обвинувачення в Росії. Організація проаналізувала понад 500 кримінальних проваджень з ознаками політично мотивованого переслідування.
Росія застосовує на окупованих територіях власне кримінальне право, а людей, за словами Фолькера Тюрка, обвинувачують «на підставах, які постійно змінюються». Найважчі статті стосуються «національної безпеки»: шпигунство, державна зрада, екстремізм, тероризм. Деякі вироки перевищують десять років. З 2022 року, як пише ZMINA, Росія посилила покарання за «терористичні» статті й запровадила відповідальність за «дискредитацію армії» та «фейки про війну».
На практиці це виглядає так. Чоловіка в Криму засудили до півтора року за «дискредитацію» російської армії. Інших обвинувачували в «перешкоджанні СВО», а за порушення комендантської години давали 20 діб адміністративного арешту і одразу додавали ще 25. Херсонського журналіста Геннадія Осьмака засудили до трьох років. Медійникам, за словами голови парламентської слідчої комісії Євгенії Кравчук, формально інкримінують «шпигунство» або «тероризм», хоча справжньою причиною є їхня професійна робота.
Фрілансера «Крим.Реалії» Владислава Єсипенка ФСБ затримала ще в березні 2021 року на Ангарському перевалі. Йому висунули обвинувачення у «шпигунстві» та зберіганні боєприпасів. Сам журналіст розповідав, що зізнання з нього вибивали під тортурами. «У співробітників ФСБ у СІЗО-2 є можливість катувати людей, яких вони підозрюють у чомусь», — сказав він про сімферопольський ізолятор. Суд дав йому шість років, апеляція зменшила строк до п’яти.
Найменш помітна підміна пов’язана з тим, що частину цивільних Росія записує у військовополонені. Людина при цьому втрачає гарантії IV Женевської конвенції, зокрема право оскаржити затримання. Процедури інтернування цивільних, яку передбачає гуманітарне право, Росія, за висновком ООН, взагалі не створила.
Для цивільного українця обвинувачення в Росії стає водночас і вироком, і першим доказом того, що він живий.
Обвинувачення не означає, що людина залишиться там, де її знайшли. Наступний статус називається одним словом: етап.
Етапування українських в’язнів углиб Росії
Катування і жорстоке поводження з українськими цивільними ООН задокументувала щонайменше у 28 регіонах Росії і щонайменше в 114 офіційних місцях несвободи. З кінця 2024 року місія фіксує великі групові перевезення на відстані в кілька тисяч кілометрів.
Офіс Омбудсмана нарахував щонайменше 54 незаконні етапування українських політв’язнів углиб Росії у 2023–2024 роках. Чотирьох фігурантів так званої «другої сімферопольської групи» перевезли з СІЗО № 3 Новочеркаська: трьох до Самари, одного до Ліпецька. 66-річного кримського політв’язня Зекірію Муратова з інвалідністю етапували з Балашовської в’язниці Саратовської області до виправної колонії № 5 у Нижньому Новгороді. Під час етапів людей досить часто тримають у холоді й голоді, позбавляють навіть мінімальних ліків, і через це загострюються хронічні хвороби, повідомляє Омбудсман.
Журналісти проєкту «Вікторія», який започаткувала мережа Forbidden Stories, знають 186 місць, де Росія тримала українців. Щонайменше у 29 із них підтверджені катування. Сховати можна й без етапу. У березні 2024 року таганрозьке СІЗО № 2 відвідали представники російської уповноваженої з прав людини Тетяни Москалькової. Того ранку Вікторію Рощину, за свідченням її співкамерниці, вивели з камери і тримали в замкненому кабінеті на нижньому поверсі. «Таке враження було, що її заховали, щоб вона не ставила запитань», — розповіла жінка журналістам Slidstvo.Info.
Справа Рощиної сьогодні задокументована найдетальніше з усіх, тому на ній видно всю систему.
Справа Вікторії Рощиної
Окупанти затримували Вікторію Рощину двічі: у березні 2022 року і в серпні 2023-го, нагадав Президент Володимир Зеленський. 45 журналістів із 13 редакцій відновили її останній рік у межах проєкту «Вікторія». Вони поговорили з понад 50 людьми, серед них колишні полонені, четверо колишніх наглядачів і восьмеро російських правозахисників.
МАРШРУТ
26–28 липня 2023 року — Мелітополь, останній вихід на зв’язок. Імовірні місця утримання — поліція в Енергодарі та мелітопольські «гаражі» (проєкт «Вікторія»).
Початок 2024 року — СІЗО № 2 у Таганрозі.
Квітень 2024 року — Росія офіційно підтверджує, що тримає її.
Травень 2024 року — Міноборони РФ надсилає батькові лист-підтвердження.
8 вересня 2024 року — виведення на обмін, який не відбувся.
9–11 вересня 2024 року — етап до СІЗО № 3 у Кизелі, Пермський край.
19 вересня 2024 року — смерть. Свідоцтво видав РАЦС Ленінського району Пермі.
10 жовтня 2024 року — лист Міноборони РФ батькові про смерть, без подробиць.
14 лютого 2025 року — повернення тіла № 757 з позначкою «невстановлений чоловік».
У Таганрозі, за даними «Української правди», в’язнів годували зіпсованою картоплею. Червоний Хрест підтвердив, що Вікторія в полоні, але доступу до неї не отримав. У серпні 2024 року її госпіталізували. Коли обмін 8 вересня зірвався, один з охоронців, за даними видання, сказав: «It was her own fault», тобто «сама винна». Журналісти проєкту нарахували в таганрозькому СІЗО щонайменше 15 смертей.
Колишній військовополонений Данило їхав із нею в одному етапному потязі. «Вона була дуже худа, самі кістки вже були», — розповів він Slidstvo.Info. Прийом у Кизелі 11 вересня він запам’ятав так: «Годину-дві мене постійно били». І ще: «Жінок стригли налисо, було чути як вони плакали».
«У цьому місці вона перебувала менше двох тижнів, і саме там відбулася її смерть», — сказав прокурор Офісу генпрокурора Тарас Семків. Причину смерті досі встановлюють: тіло повернули в стані, який не дозволив провести повну експертизу. ДНК-експертиза тіла, яке Росія повернула як «невстановленого чоловіка», з імовірністю 99% підтвердила, що це Вікторія. Прокурор Юрій Бєлоусов розповів, що частину травм їй завдали ще за життя. Під час експертизи виявили, що в тілі бракує мозку, очних яблук і частини трахеї.
«Вікторія Рощина загинула в полоні попри те, що Росія зобов’язувалася її звільнити».
Володимир Зеленський, 6 червня 2025 року
Першим конкретним адресатом українського слідства стала людина, що керувала таганрозьким ізолятором.
ДОКУМЕНТ
Повідомлення про підозру керівнику СІЗО № 2 м. Таганрог Ростовської області (Офіс генпрокурора).
Кваліфікація: ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК України, жорстоке поводження з цивільним населенням, вчинене групою осіб за попередньою змовою.
Організація системи репресивного поводження з українцями в ізоляторі. Щодо Рощиної слідство називає «системні катування, побої, приниження, погрози», обмеження медичної допомоги, води та їжі і тиск із вимогою співпрацювати з адміністрацією.
Покарання: до 12 років позбавлення волі.
Підозру повідомлено заочно, ім’я підозрюваного не оприлюднене.
Далі були міжнародні кроки. 20 листопада 2025 року Рада ЄС запровадила санкції ще проти десяти осіб. Серед них високопосадовці управління Федеральної служби виконання покарань у Ростовській області, якому підпорядковане таганрозьке СІЗО № 2. У рішенні сказано, що в’язнів, серед них українських військовополонених, регулярно били, недогодовували і майже не лікували, а щонайменше 15 із них померли від жорстокого поводження. Серед загиблих ЄС поіменно називає Вікторію Рощину. Восени 2025 року ПАРЄ ухвалила резолюцію 2618 «Журналісти мають значення». В офіційному перекладі, який оприлюднив профільний комітет Верховної Ради, сказано, що асамблея запроваджує щорічне вшанування «Перемога для Вікторії» і поіменно називає 26 українських медійників у неволі. Ще на етапі підготовки резолюції профільний комітет ПАРЄ закликав поширити санкції на нижчих посадовців, зокрема керівників місць ув’язнення та наглядачів: «Російська агресивна війна проти України — це також війна проти правди». Президент посмертно нагородив журналістку орденом Свободи.
Є й непрямий наслідок. Колишній в’язень кизельського СІЗО Сергій розповів Slidstvo.Info, що після смерті Рощиної та міського голови Дніпрорудного Євгена Матвєєва там провели перевірку. Приблизно з травня 2025 року в’язнів почали лікувати і краще годувати, а прокурор щотижня перевіряв харчування і медичні огляди. Суворий режим, за його словами, згодом повернувся: «Ну і знову стоїмо».
Вікторію не встигли обміняти. Інших встигають, і в цього останнього статусу свої закономірності.
Переговори про повернення людей додому
Чому цивільних повертають рідше, ніж військових, Зеленський пояснив ще в червні 2023 року: «Питання звільнення з російського полону цивільних громадян України складніше, ніж обміни військовополоненими». У України немає еквівалентної кількості російських цивільних для обміну. Серед партнерів, які допомагають із поверненням полонених, Президент тоді назвав Туреччину й Саудівську Аравію. «Там Лубінець більше займається цивільними», — уточнив Президент.
Для військових важелем є полонені росіяни. «Що більше росіян беремо в полон, то більш результативні будуть перемовини щодо обмінів», — казав Зеленський у січні 2024 року, коли після довгої паузи вдалося повернути понад 200 людей. Для цивільних такого важеля немає, і навіть сам процес обмінів часто зупиняється. «Довго не вдавалося розблокувати обміни, зараз процес є, і важливо, щоб продовжувався», — говорив Президент у лютому 2026 року.
Цифри показують наслідки. За даними Омбудсмана, з полону повернулися 6422 українці, з них лише 409 цивільних. За п’ять обмінів літа 2026 року повернулися 466 військових і 12 цивільних. Травневий і серпневий обміни 2025 року повернули 179 цивільних.
Обмін працює в обидва боки, і це теж частина переговорів. 23 травня 2025 року Україна в межах домовленості про «одночасне звільнення» передала до кордону з Білоруссю 120 цивільних. Щонайменше 70 із них були затримані у зв’язку з конфліктом, і 31, за повідомленнями, згодом «виїхали до Російської Федерації». ООН нагадує і про українську сторону: станом на липень 2025 року в Україні утримували 2258 осіб, затриманих у зв’язку з конфліктом, а справ про колабораціонізм було відкрито 10 218.
Деякі повертаються після десятиліття неволі. Зеленський говорить про людей, які були в полоні «ще з часу гібридної війни – по десять років і більше». За чотири роки Координаційний штаб повернув 8669 військових і цивільних. Обміни бували й до великої війни: 7 вересня 2019 року на батьківщину повернулися 35 українців, серед них Роман Сущенко, Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Володимир Балух, а також моряки з катерів «Бердянськ» і «Нікополь» та буксира «Яни Капу».
Тих, хто повернувся після 2022 року, Омбудсман перелічує поіменно. Журналіста Дмитра Хилюка, затриманого в березні 2022 року, повернули 24 серпня 2025-го. Того ж дня додому повернувся колишній міський голова Херсона Миколаєнко, якого затримали у квітні 2022 року. Священників Левицького і Гелету окупанти заарештували в Бердянську в листопаді 2022 року, а повернулися вони 28 червня 2024-го. Єсипенко вийшов з керченської колонії в червні 2025 року, провівши за ґратами понад чотири роки.
«Перші дні були найстрашніші. Тебе стабільно кожного дня три рази б’ють».
Миколаєнко, колишній міський голова Херсона, — видання Омбудсмана
Більшість звільнених пройшли через катування. З 216 цивільних, з якими після звільнення поговорила ООН, понад 92% розповіли про катування або жорстоке поводження. Сексуальне насильство пережили 49 чоловіків, 25 жінок і один хлопчик. На День Конституції 2026 року Президент молився в Києво-Печерській лаврі разом зі священниками, які постраждали від російської агресії. Серед них були ті, хто, за словами Офісу Президента, пройшов «пекло російського полону».
Для звільнених це ще не кінець. 28 жовтня 2026 року Хилюк і журналістка Людмила Гусейнова розповідали парламентській слідчій комісії про умови утримання і про труднощі після повернення. Олена Руденко прийшла говорити про сестру, журналістку Ірину Левченко, яка досі в полоні.
Правозахисники, які шукають зниклих
Найбільша група цивільних досі має перший статус: зниклий. Їх шукають одночасно міжнародні організації, державні органи і правозахисники.
Центральне агентство з розшуку Міжнародного комітету Червоного Хреста у серпні 2025 року мало понад 154 200 відкритих справ про зниклих з обох боків фронту, більшість із них стосувалася військових. МКЧХ допоміг отримати інформацію понад 14 800 родинам, а полонені й рідні обмінялися через нього понад 20 900 особистими повідомленнями. «Людей, які проходять через муку незнання, так багато — десятки тисяч», — сказала Червоному Хресту киянка Наталія. Її чоловік зник безвісти у травні 2024 року після виконання завдання на фронті.
Щоб людина отримала статус, держава має його встановити. За законом № 2010-IX це робить спеціальна комісія на підставі звернень, документів і підтверджень Центрального агентства з розшуку МКЧХ у Женеві. Дані комісії вносять до Єдиного реєстру, адміністратором якого є Національне інформаційне бюро, а на основі її роботи держава виплачує одноразову й щорічну грошову допомогу. Головна вада в тому, що комісія може встановити факт полону, «лише у випадку надходження відповідного звернення». Станом на листопад 2023 року комісія встановила факт позбавлення волі для 4337 людей, серед них 763 цивільних. Комісія наголошує, що «не веде облік кількості осіб, які наразі фактично перебувають у полоні».
ЯК ШУКАЮТЬ: ДОРОЖНЯ КАРТА ДЛЯ РОДИНИ
Уповноважений Верховної Ради з прав людини радить родинам зниклих цивільних:
- зібрати все про людину: документи, медичні дані, фото, прикмети, останнє відоме місце перебування.
- подати заяву про розшук до Національної поліції і зафіксувати її реєстраційний номер.
- через 24 години отримати витяг з ЄРДР та контакти слідчого.
- бути готовими здати ДНК: зразки беруть у батьків або дітей зниклого.
- передати слідчому будь-які докази полону, зокрема відео з ворожих джерел.
- звернутися до Національного інформаційного бюро, Об’єднаного центру СБУ з пошуку та звільнення полонених і МКЧХ.
- перевірити базу МВС про осіб, які перебувають у розшуку.
- у разі порушення прав звернутися до Омбудсмана.
Українські правозахисники намагаються перетворити пошук на політичну вимогу. У січні 2025 року 29 організацій на чолі з Центром громадянських свобод і «Меморіалом» запустили кампанію «Люди передусім!». Серед учасників Human Rights Watch, Українська Гельсінська спілка з прав людини і «ОВД-Інфо». Кампанія вимагає, щоб звільнення всіх полонених стало ключовим пріоритетом будь-якої угоди. Цивільних, зокрема засуджених російськими судами, мають відпустити без умов, а процес має контролювати незалежний міжнародний механізм. «Полонені можуть не дожити до кінця війни», — попередила нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук. Співголова «Меморіалу» Олег Орлов, теж нобелівський лауреат, сформулював вимогу так: «Люди, їхня свобода мають бути пріоритетом будь-яких переговорів».
Держава веде свою лінію. 26 лютого 2024 року, як повідомив Омбудсман, у межах Формули миру запрацювала Міжнародна платформа звільнення цивільних. Київ вимагає від партнерів санкцій і справ за універсальною юрисдикцією проти причетних російських посадовців, ордерів МКС за насильницькі зникнення і повного доступу МКЧХ до військовополонених та жертв насильницьких зникнень. 14 квітня 2026 року Дмитро Лубінець і російська уповноважена Тетяна Москалькова обговорили верифікацію і повернення незаконно утримуваних цивільних, а також домовилися й надалі перевіряти дані про зниклих безвісти. Листи військовополонених передали їхнім родинам. Цифр після зустрічі не назвали.
Доступу до місць несвободи Росія не дає. ООН пише, що моніторинговій місії відмовляли попри неодноразові запити, а на ноту від липня 2025 року Москва не відповіла. Верховний комісар ООН Фолькер Тюрк вимагає, щоб права цивільних затриманих стали пріоритетом будь-яких мирних переговорів, а людей звільняли, щойно зникають підстави для затримання. «Лише реальний тиск на РФ призведе до результатів», — каже Лубінець.
У серпні 2025 року Вікторію Рощину поховали на Байковому кладовищі. Серед тих, хто прийшов, був Єсипенко, на той момент лише два місяці на волі. Йому найбільше запам’яталося, що «труна на похованні, яку несли люди, була дуже легка».
Вікторія отримала все, чого не мають тисячі інших: ім’я в документах, справу, підозру і санкції, але для живих важливіше інше — щоб їхнє звільнення стало умовою, без якої не підпишуть жодної угоди.
